Не те що пробувати — в руки брати не можна!
... «Хоч би
ще до весни», — говорив мій 80-річний батько, доживаючи свою останню
зиму. Для нього важливий був місяць, тиждень, навіть день. Але,
напевне, треба прожити життя, щоб навчитися його цінувати... А коли вам
15, і все ще попереду? Хіба думаєте ви над 80-ма? Для вас і 30-40 —
майже старість. І треба спішити жити, насолоджуватися, спробувати
все... і ви пробуєте — перша чарка алкоголю, перший «косячок», перша
«чарівна» таблетка, від якої настрій стає чудовим і хочеться
розважатись усю ніч. Хто тоді задумується, що буде далі? Чи не буде
слідом за першою друга, третя... десята? Чи не потрапите ви в
залежність від монстра, який пожиратиме ваше життя? Можливо, у 30 ви й
оціните його, та буде вже пізно... «Так роблять усі...» 90%
наркоманів на запитання «Чому ви спробували вперше?» відповідають:
«Так роблять усі». Хтось із тих, що спробували, уник залежності, у
нього сім’я, робота, майбутнє... Хтось попався — згорьовані батьки,
залежність від дози, гепатит, СНІД... Офіційно в Україні сьогодні
налічується близько 900 тисяч пацієнтів з наркотичною залежністю. Це
переважно ін’єкційні наркомани. І це основне джерело розповсюдження
ВІЛ-СНІДу. За швидкістю розповсюдження ВІЛ у середовищі наркоманів
Україна займає «почесне» друге місце в Європі — поступається лише
Росії. Івано-Франківщину традиційно вважають відносно благополучною
областю. За даними головного лікаря обласного наркологічного диспансеру
Валерія Скопича, на початок цього року зареєстровано 836 наркозалежних.
500 чоловік — у так званій профілактичній групі — це ті, що вживають
наркотики, але ще не залежні від них. Приріст ін’єкційних наркоманів —
приблизно 15 осіб за рік. Здавалось би, підстав для тривоги немає... —
Це не так, — заперечує Валерій Анатолійович. — Ми мусимо бити на
сполох. Це «старі» наркомани сидять на маку й героїні. Молодь же
«бавиться» таблетками. Такого ще не було в нашій практиці — ми беремо
на облік людей, які ніколи не кололися. і вживають молоді люди
препарати, які на Заході використовують для замісної терапії. Їх
завозять нелегально — область недалеко від кордонів, а ще сьогодні
«нашого цвіту по всьому світу», і не весь той цвіт заробляє на життя
мозолями... Є й «аптечні» наркотики, і відпускають їх без рецептів... Ще
одна проблема — захоплення молоді стимуляторами. Так звані клубні
наркотики — амфетаміни, метамфетаміни, ЛСД, екстазі — сьогодні просто
модні. і наші сини й доньки розважаються на дискотеках, «підігріті»
«чарівними» таблетками, вишукують в інтернеті інформацію про гриби і,
звісно, пробують. І на це майже ніхто не звертає уваги, сприймаючи як
тимчасову дитячу забаву. Але чи все так безневинно? По-перше, людина
завжди хоче більшого. А що на другій сходинці пошуків «кайфу»? Ті ж
наркотики. Ще один наслідок вживання стимуляторів — важкі депресивні
стани. Відомі й смертельні випадки: молода людина під дією стимуляторів
танцює всю ніч, настає зневоднення організму — і все...
Та чи думає вона тоді про наслідки? Звісно ні. Завжди здається, що лихо обере не тебе...
Історія одного «обраного» «Я
косив сьогодні весь ранок», — усміхаючись, сказав при нашій зустрічі
симпатичний стрункий чоловік. В очах — радість. Я його не розуміла,
поки не почула його історію... Сергієві 45. Трудовий стаж — п’ять років, тюремний — 16, стаж наркомана — 29...
—
Колотися почав із 16 літ. Тоді, у 80-ті, це було ознакою вибраних,
еліти... Я завжди тягнувся до старших. Пам’ятаю, як мене привели в
обставлену з шиком квартиру. На журнальному столику — дорогі лікери й
коньяки. Але їх ніхто не пив... «Хочеш вколотися?» — запитала красуня
років 25-ти. Я панічно боявся уколів. Але як спасувати перед такою
жінкою? і я слухняно простягнув руку. і... мені сподобалось. Такий
початок моєї історії. Так і жив — у пошуках дози. А де наркотики — там
кримінал. 16 років провів у тюрмах. У 2003-му потрапив до італії, до
Неаполя. Там почув про замісну терапію. Це був вихід. Кожен наркоман
хоче «зав’язати». Адже що таке життя наркомана? О сьомій ранку тебе наче
пружина підкидає: є? нема? де взяти? за що? як уникнути міліції,
дзвінка сусідів? Крім того, настає в житті наркомана період, коли вже
немає куди колотися, коли підводить здоров’я і приходить безвихідь...
Три
роки був на замісній терапії. Далі треба було повертатися в Україну.
Що робити? Привіз із собою запас таблеток. Закінчилися. І знову — до
старих друзів — за дозою. Через півроку сам звернувся до
наркодиспансеру: допоможіть! і добре, що зустрів там небайдужих людей —
Валерія Скопича, Тетяну Черкасову... Саме вони, а ще молитви моєї
матері допомогли мені стати на шлях нормального життя...
Знову
повернувся до замісної терапії — нас тоді на замісній було 15 — старих
наркоманів, які вижили, переживши страшні 90-ті, коли ряди наші значно
поріділи через високу смертність від передозування... Але Валерій
Анатолійович до замісної додав нам ще трудотерапію. І це було для мене
поштовхом. Раніше я ніколи не працював. Тепер же відчув смак праці,
задоволення від простої фізичної роботи — ми розчищали сніг взимку,
косили траву й прибирали величеньку територію наркодиспансеру влітку. А
ще відчув підтримку лікарів, усього колективу. Я й залишився у цьому
колективі — вже п’ять років офіційно працюю в обласному
наркодиспансері.
У
мене сьогодні все гаразд. Я маю роботу, підтримку в колективі, а ще
надійний тил — маму, яка не втрачала протягом довгих жахливих років
віру в мене, виховувала мою маленьку донечку, поки я був у тюрмі, тепер
їй 17, з нею в мене повне взаєморозуміння.
Спішу
жити й бути корисним людям — хочу бодай частково компенсувати втрачені
десятиліття. Не хочу, щоб сьогоднішні 16-літні повторювали мій шлях.
Тим паче, що дістати наркотики нині набагато легше й простіше. Не треба
шукати мак, інші складові, ховатися... Достатньо, наприклад, навіть
без рецепту купити в будь-якій аптеці препарат «Т» — очні краплі. Я був
свідком, як двоє 24-літніх наркоманів осліпли від них... Зустрічаюся з
підлітками, студентами, розповідаю, застерігаю. Хочу донести до їхньої
свідомості: наркотики — це не «круто»! Це як отруйна змія, яку не те
що пробувати — в руки брати не можна! Думаю, якби тоді, коли мені було
16, хтось так поговорив зі мною, все було би по-іншому...
Будити громадську думку Сьогодні
Сергій — член всеукраїнської громадської організації ASTAU — асоціації
учасників замісної підтримувальної терапії України, а ще — член
новоствореної громадської організації «Консультативно-реабілітаційний
центр «Право на життя». До неї входять лікарі, батьки, ресоціалізовані
хворі. Мета — захист законних соціальних, економічних, професійних та
інших інтересів її членів, також сприяння розвиткові медичних та
соціальних програм зменшення шкоди та замісної терапії, впровадженню
нових підходів первинної, вторинної й третинної профілактики
ВІЛ-інфекції, інших соціально небезпечних хвороб та СНІД-асоційованих
захворювань серед людей, які вживають наркотичні речовини. —
Це вже друга така громадська організація, — розповідає Валерій Скопич.
— Перша — «Захід-шанс», яку створили самі хворі, нині успішно працює.
Ці люди багато допомагають нам у профілактичній роботі серед молоді.
Вони служать «живою книгою» — розказують, показують. і це діє. Сьогодні
просто виступити перед підлітками з лек-цією про шкоду наркоманії —
марна трата часу, захід для «пташки». Тому й залучаємо громадськість,
щоб налагодити контакти з батьками, працювати безпосередньо в групах
ризику. Скажімо, в кожній школі є підлітки, які курять «план»,
розпивають алкогольні напої. Їх знають і учні, й учителі. Це група
ризику, серед них можна виявити й наркоманів. А як нам працювати з
такими дітьми? Закон забороняє робити це без згоди батьків. Батьки ж
таких дітей нерідко взагалі не йдуть на контакт. Ось тут і знадобиться
допомога громадськості. Наприклад, на недавньому круглому столі,
присвяченому створенню громадської організації «Право на життя»,
виникла добра ідея: через Червоний Хрест налагодити контакти з бабусями
й дідусями. Знайшли ми також партнерів щодо роботи з батьками в особі
соціальних педагогів у школах.
Це
найдієвіший метод — працювати безпосередньо в групах ризику. Скажімо,
ми вперше в Україні запровадили тест-системи для визначення наявності
наркотичних речовин для молодих людей віком до 35 років, котрі
здобувають водійські права. Працюємо так уже чотири роки. Торік таким
шляхом виявили 220 осіб. і з ними вже безпосередньо ведемо роботу. Ті, в
кого вживання наркотиків — так, від випадку до випадку, — під
спостереженням рік. Вони виконують всі вимоги з контролю, багато хто
навіть курити кидає! Хто уже хворий — лікуємо. Це діє, але прикро, що
навіть у районах нашої області наш досвід не набув поширення —
відбуваються відписками на кшталт «немає коштів», «не передбачено
законом». Насправді ж тести роблять за кошти тих, кого тестують, а закон
передбачає застосування додаткових методів обстеження в разі потреби.
Просто діє старе «хай живе «ура» — заходи для «пташки» замість
конкретних дій.
А
без них сьогодні не обійтись. І тут вистачить роботи всім — і
державним органам, і громадськості, й Церкві. Саме в співпраці з
Церквою в плані створення реабілітаційного центру для наркоманів вбачає
Валерій Скопич ще один важливий напрям боротьби з цим злом. Як приклад
наводить він діяльність реабілітаційного центру однієї з
протестантських церков на вулиці Коновальця в Івано-Франківську:
—
13 осіб на реабілітації, соціальні працівники — теж із колишніх
наркоманів. Скрізь прибрано, чисто, грядки, квіти. Живуть зі своєї
праці й пожертв. Термін реабілітації — п’ять років. Я організував
зустріч з ними наркоманів, які перебувають на замісній терапії. Треба
відмітити, що більшість із них безперспективні люди — інваліди,
деформовані особистості, 40 відсотків — ВіЛ-інфіковані. і що побачив?
Вони зацікавилися, вони не могли наговоритися. Але для багатьох
нездоланною перешкодою є саме протестантизм. Тому ми сьогодні готові
шукати порозуміння з усіма конфесіями з метою створення міжконфесійного
реабілітаційного центру. Це наша мрія, і це має стати спільною справою і
держави, й громадських організацій, і Церкви. Байдужих тут не може
бути. Стояти осторонь і спостерігати, як поширюється зло, не має права
ніхто. Сьогодні воно оминуло вашу родину, але завтра може постукати й у
ваші двері...
|